Асистент арбітра Марія Маринець: Судити – це драйв і азарт, хочеться знову і знову їздити на матчі

реф

Коли мова йде про футбольних арбітрів, більшість уявляє собі чоловіка. Але в сучасному світі арбітрами та асистентами арбітрів дедалі більше стають дівчата. З однією з таких, 21-річною Марією Маринець ми і поспілкувались.

Вона закінчила школу арбітрів в Житомирі в грудні 2018 року, зараз працює асистентом арбітра в Житомирській обласній асоціації футболу. Ми дізнались про деталі футбольної кар’єри Марії, яка стрімко почалась і раптово завершилась. А також про те, як почувається дівчина серед футбольної спільноти.

– Як ти опинилась у футболі?

– Я виросла в маленькому селі Житомирської області (с.Мала П’ятигірка Бердичівського району). Там хлопці грали у футбол, а ми – дівчата ходили дивитись та вболівати.

– Тобто ти змалку була активною?

– Так. Не любила гратись в ляльки, мені подобались більш рухливі ігри. В дитинстві мала всього одну подругу, а всі інші, з ким дружила – хлопці.

– А з якого віку почала цікавитись футболом?

– З класу 5-го. Грала з хлопцями. В Бердичеві була секція з футболу. І, коли я навчалась в 8-му класі я просила батьків мене туди записати. Але через те, що автобус був лише раз на день з мого села в місто, і у нас не було машини, мене не змогли записати туди.

– Але ти все одно займалась?

– Так, грала де могла. А потім тренувалась в коледжі. Коли прийшов час вирішувати що робити далі: йти в 10-11 клас чи вступати в коледж. Я поїхала в Житомир. Більше місто – більше можливостей. Після спроб вступити в медичний, я зупинила вибір на туризмі. Вступила на державне місце в Житомирський торговельно-економічний коледж на туризм. А там почала займатись футболом. Майже нічого не вміла і не знала.

– Це була просто секція чи ти займалась футболом з тренером?

– Секція, де ми тренувались з тренером після пар 2-3 рази на тиждень. Моїм першим тренером був Дмитро Ступаков. Він посилено мною займався. Мабуть бачив, що виходить. Тоді я багато навчилась і хотіла розвиватись далі. Саме він домовився про перегляд у жіночу Збірну ФК “Полісся”.

– І ти грала в жіночій Збірній Житомира?

– Так (посміхається). Було так страшно йти на перегляд на Спартак. Думала, що це так круто. Нас усіх взяли. Ми так раділи. А потім зрозуміли, що це не так і добре.

– Що не так було?

– Нами ніхто не займався, не опікувався. Не було тренувань. Я в коледжі набагато більше навчилась, ніж там. Брали усіх, хто мав дві ноги і попадає по м’ячу.

– А ви десь встигли зіграти, як команда?

– Так, три сезони. І якщо ми забивали гол, це вже було добре. Був Чемпіонат України U-16, де ми взяли 3-4 місце. Але там були малі дівчата. Тому, то не показник. Далі у Першій лізі Чемпіонату України ми грали, і було добре, якщо ми забили один гол.

– Були перемоги?

– Одного разу виграли у львівської команди. Але тільки через те, що ми вміли грати на стадіону Спартака з ямами. А команда Львова звикла грати на рівному полі (ред. стадіон “Спартак” реконструювали 22 серпня 2019 року).

– І що було далі?

– Ми перестали виїжджати на ігри у 2018 році. Я стала дорослою. Познайомилась з іншими я футболістками. Вони розповідали, що їм платять за ігри. В них є можливість рухатись далі, рости. Можна перейти у Вищу лігу. В нас – нічого.

– Ти була розчарована, що не виправдались очікування?

– Так, я мріяла про Збірну, хотіла досягати успіху у футболі. А все виявилось інакше.

– Ти вже не займаєшся футболом? Чому?

– Сталась “фіналочка” всього. На першому Чемпіонаті області в Житомирі. В мене сталась травма з коліном. І це неприємна ситуація для мене. Команда стала чемпіонами. Я тоді вирішувала – грати чи судити. А ця травма показала мені, поки ти на ногах ти комусь потрібен, щоб грати. А якщо це змінюється, то нікому ти не треба.

– І тоді ти подумала: буду судити?

– Я вилікувала коліно, тоді я зрозуміла, що тепер тільки судити. Тоді мене дуже підтримав мій хлопець. (ред. нині чоловік Андрій Римчук)

– А ти не думала, що варто було спробувати в іншому місті?

– Я хотіла в Костопіль. Там є спортивний інтернат. Я не підійшла по віку. В Бердичеві теж хороша школа, але я не встигла. І випадок з травмою, збив усі плани.

– Не жалкуєш що все так сталось?

– Спочатку думала, шкодувала. Але зараз, ні. Тепер я розумію, що ніякої перспективи не було. В нас в команді дівчата, які мають сім’ю, і вони просто грають для себе. Я мріяла про збірну. Я зрозуміла, що на той момент в “Поліссі” це було нереальною мрією. Зараз в Житомирі почався розвиток футболу, і ситуація змінилась.

– Як ти потрапила в суддівство?

– Дмитро Ступаков – мій перший тренер, за рік до завершення мого навчання в коледжі запропонував мені спробувати. Він сам арбітр. І я спробувала. Якраз Володимир Дорошенко з Андрієм організували школу арбітрів. І я пішла навчатись.

– Не важко було навчатись?

– Це було нудно, бо перші правила зовсім нецікаві. На перших лекціях ми вчили що таке поле, що таке м’яч і яким він має бути. Ми вчили це годинами. А я вже хотіла ходити на матчі, судити, ставити пенальті і давати всім картки. (посміхається) Було важко здавати теорію. Питання закручені. І важкі відео-тести.

– Скільки ти навчалась в школі арбітрів? І чи знадобились тобі знання, які нудно було вивчати?

– Один рік. Почали взимку, вкінці весни на початку сезону ми практикувались влітку, і взимку ми отримали сертифікат. Тепер я розумію, що це потрібно і ці речі дуже важливі.

– Тепер ти суддя, як тобі, подобається?

– Спочатку мені було дуже важко. Та вже за два роки, я звикла. Бо для нашого футбольного світу в новинку, що судять дівчата.

– До речі, цікава ситуація. В нинішніх реаліях гендерних питань. Як до тебе ставляться у футбольній спільноті, на змаганнях?

– У спільноті класно, а на змаганнях не завжди добре. Є різні рівні матчів: районний, місцевий, обласний…Спочатку нам давали судити після школи арбітрів матчі в селах. Там бувало важко працювати. Особливо на районних та дитячих матчах. Там тренери надто емоційно реагують. Можуть навіть облаяти. Та я спокійна і стараюсь на це не звертати увагу.

– Немає конкуренції між арбітрами?

– Мінімальна. Просто кожен розуміє, на який рівень матчів може поїхати. Роздають ігри в комітеті арбітрів. Вони визначають і стараються урівноважити по кількості та складності змагань.

– Чим подобається судити матчі?

– Я асистент арбітра. Мені подобається бути асистентом. Я визначаю моменти “поза грою”, провожу заміни. Судити це драйв, азарт. Не помічаю втоми, хочеться знову і знову їздити на матчі.

– Як твоя родина ставиться до того, що ти займаєшся суддівством?

– Тато в космосі (посміхається). Він хотів сина, а народилась дівчинка, яка стала футболісткою, а тепер ще й суддею. І є ще сестра в мене. А от мама не просто гордилась і підтримувала, а ще й їздила на ігри. Вона дуже хвилюється, бо на ігри часом доводиться далеко їздити.

– Які маєш плани, про що мрієш?

– Мрію працювати виключно арбітром. Бо зараз я ще працюю в туризмі. Через те, що не відпускали з роботи я вже двічі змінювала місце роботи. Порівнюючи, я обираю бути арбітром. Але сезон не безкінечний. Надіюсь, що комітет арбітрів відправить мене на школу в Київ, і я зможу судити чоловічий чемпіонат України. Потрібно знати іноземну мову і потрібно здати тести. Теорію і три тести на фізичну підготовку. На першому етапі ДЮФЛ є ще певний індивідуальний підхід до дівчат. А далі всі рівні.

– Про освіту тренера не думаєш?

– Ні, ще закінчую навчання на менеджмент. Потрібно здавати тести. Зараз в Житомирі можна отримати тренерську ліцензію. От про це міркую.

– А скільки взагалі в Житомирі таких дівчат, як ти є арбітрами чи асистентами?

– В грудні 2018 року я отримала диплом. Після мене ніхто з дівчат не закінчив школу арбітрів.

– Ти заміжня, а твій чоловік грає у футбол?

– Ні, не грає. Він теж арбітр.

– А яка була пропозиція?

– На стадіоні 14 жовтня 2017 року на матчі Україна-Хорватія. Ми вийшли зі стадіону в менш людне місце на перерві. Там було коло, з якого видно було цілий стадіон. Він почав щось бурмотіти, я не розуміла що відбувається. А потім він став на коліно і зробив мені пропозицію. Я сказала: “Так”. Це все було дуже неочікувано для мене. Та я була щаслива, що він поряд. Ми ще рік не одружувались, бо ще було рано. Мені було 17. Ми були заручені, а потім було весілля (посміхається).

– Виходить, що ти щаслива на всіх фронтах?

– На офісній роботі – ні. Вихідні – на іграх, а в будні робота біля комп’ютера, яка стомлює. Був варіант тренувати дівчат, але немає освіти і досвіду.

– Що тобі допомогло стати тим, ким ти хотіла?

– Колись в мене була карта бажань, і там до речі був календарик з жіночою Збірною Полісся. Майже все збулось. В мене була картинка музею Прадо в Мадриді, і минулого літа я потрапила в той музей (посміхається). Я вірю, що якщо дуже чогось бажати – це обов’язково здійсниться.

Спортивний Житомир, Інна Солодка